За неналежне виконання боржником зобов’язань за кредитним договором банк направив йому вимогу про повернення кредиту, однак той прострочену заборгованість не погасив. У зв’язку з цим банк звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу.
Заперечуючи проти позову, відповідач вказав на положення договору іпотеки, в яких говорилося про досягнення домовленості між сторонами про позасудові способи звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу. На думку відповідача, такі умови договору обмежують повноваження суду в частині прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Місцевий суд вимоги позивача задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив відповідне рішення без змін. Верховний Суд в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої палати ВС, вважаючи за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 5 квітня 2017 по справі № 6-3034цс16.
Зокрема, КГС ВС вказав, що відповідно до позиції ВСУ обрання певного способу правового захисту, зокрема, досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Таким чином, іпотекотримач має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу відповідно до ст. 38 Закону України «Про іпотеку» не дивлячись на те, що сторони в іпотечному застереженню узгодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекотримача його право продати предмет іпотеки в порядку, встановленому зазначеною статтею Закону.
Проте Верховний Суд в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду визнав, що оскільки сторони в договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекотримачу права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження – це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно в договорі і для реалізації якого необхідне волевиявлення іпотекотримача.
У свою чергу, Велика палата Верховного Суду звернула увагу на те, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена ст. 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекотримача при зверненні стягнення на предмет іпотеки і в судовому і в позасудовому порядку.
Однак звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення в рішенні суду права іпотекотримача продати предмет іпотеки в порядку, визначеному ст. 38 Закону України «Про іпотеку», можливо лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекотримача в договорі про задоволення вимог іпотекотримача або в іпотечному застереженні, який прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками.
Якщо ж такий спосіб задоволення вимог іпотекотримача був передбачений, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення в рішенні суду права іпотекотримача продати предмет іпотеки в порядку, визначеному ст. 38 України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.
Велика Палата ВС вказала, що ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекотримача не перешкоджає йому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що в разі, якщо в договорі про задоволення вимог іпотекотримача сторони передбачили обидва зазначених в ч . 3 ст. 36 способу, то їх наявність не перешкоджає іпотекотримачу застосувати судовий або позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.
З огляду на викладене, Велика палата ВС відступила від виведення Верховного Суду України, що міститься в постанові від 5 квітня 2017 року по справі № 6 3034цс16.
